Навігація
Головна
Новини
Експозиції
Мистецькі виставки
Відео про нас
Статті
Бібліотека музею
Скачати книгу
Контакти

Оголошення
З 9 до 28 червня 2016р.
експонується виставка
живопису Павла Пушкарьова

З 7 до 26 червня 2016р.
експонується виставка
вишивки Макаренко Світлани
"В країні вишиваних мрій"


Ми на Facebook


Буккросинг


Музей зробив поличку
з книгами Буккросингу!


Партнери сайту











Лічильник


Духовний заповіт 1650 року обозного Війська Запорозького Івана Тихоновича Волевача як історичне джерело

Олена Кривошея
старший науковий співробітник Музею гетьманства

"Козацька скарбниця"(гетьманські читання). Випуск 3. Київ 2006, ст.62

Тестаменти були важливою складовою частиною фамільних архівів. Досліджуваний нами тестамент засвідчує: «також до отчизние предком набитие заходи грунтовие, якие спадали на покойних братов и на мене по духовной покойного отца моего Тихония, якая духовная и додней при нас имеется»[1,27-28].

Початковий протокол розпочинається інвакацією: «Во имя отца и сина и cветаго духа, Святия живоначальния неразделимия тройца, стаетсе речь у вечность. Аминь». Інтитуляція «Я, раб божий Иван Тихонович Волевач, обозний Войска Запорожского, обиватель чигринский» засвідчує ім’я, титул і місце проживання. Іван Волевач внесений до реєстру 1649 р. в значному військовому товаристві [2,27] Війська Запорозького у Чигирині після Прокопа Бережецького і Павла Яненка, перед Яськом Проскуренком – усі троє родич і гетьмана і визначні козацькі ватажки [2,27-28]. Нарація засвідчує обставини справы з вказівкаю випадку написання тестаменту: « будучи мне от господа Бога хоробою обтеженному, и лежачи на смертной постели при конци житие моего, пишу сей мой тестамент» при чому вказується на добровільний і правоспроможний характер цього запису «за доброй памети и з уласного розуму моего, будучи ни от кого ненамовленний и непримушен, леч з доброй воле своей, напред душу свою грешную полешаю господу Богу, а тело мое ко погребению земному, отдаюся у вечную опеку по воле божеской и матери его ж, споручници Рода христианского, що теж з доброй воле моей, з убогого имения моего рухомого сим тестаментом стверждаю кому що записал нижей сего тестамента явствует напродь» [1,27-28].

Основна частина заповіту – диспозиція – містить розпорядження стосовно розподілу майна. Автор стверджує: «А что где якого грунта имеится, предковские и мною куплею набитие заходи, то все отказую тож жене своей Парасковеи да сину Якову», а також «жене моей Парасковеи з сином Яковом двор зо всеми приналежимостми господарскими рухомой ведщи, яко то з сребними посудки, грошми всякой монети, з одежою ценею и збожжам, з оружем и всею зброею, футори ж зо всяким бидлом, з конми, рогатим бидлом и овцами, винници з казанами, також и броварь з казаном, солодовню, мелници, едни на Ирклее, а другие на Суботовки речки, пасека з пчелми у провороте леса Чути, а то вижеписанние угодия Барабашевские наданни мне за войсковую службу его млостю паном Богданом Хмелницким гетманом у вечность з ласки его и всего Войска Запорожского». Як бачимо, на початку Національно-визвольної війни Волевачу перейшли маєтності Барабаша - не названі хутори, а токож млини на річках Ірклії – правій притоці р. Тясмин і Суботівці, а також пасіку. Маємо вказівку на втрачений універсал Богдана Хмельницького стосовно отримання маєтностей колишнього гетьмана Барабаша: «вижеписанние угодия Барабашевские наданни мне за войсковую службу его млостю паном Богданом Хмелницким гетманом у вечность з ласки его и всего Войска Запорожского» [1,27-28]

Іван Волевач вказував на чотири шляхи формування своїх статків: батьківські надбання, спадок по безпотомному брату Андрію ( «И с опокойного брата моего середулшего Андрея, яко безпотомного, и он по ласце своей братаней все на его спалие предковские грунта и отческие мне при конци жития у вечность отписал»), гетьманським універсалом надані, «мною куплею набитие»[2,114].

Тихоній Волевач протягом життя набув:

- «На Чутце предком набитие грунта и поселение людей, и футор, як в отческой духовной описано»[2,114].

- «Над Яничем лес з пасекою, сенокосами, с пахатним полем, предковские» - «На Чуте сенокоси и пахатное поле предковское» [2,114].

- «В Войтовом селе и Калантаеве сенокоси, пахатное поле предковское ж»[2,114] .

Автор розкриває свої купівлі: - «А тот лес куплен зо всеми приналежимостми с поселением людей у Максима Михайловича, жетеля чигринского за две тисечи коп доброй монети без десяти» [2,114] .

- «Другий же лес мною куплен у Хведори Андреевой, тож жителки чигринской, за пять сот коп грошей доброй монети литовской лечби к своему ж з сенокасами, степом к реце Макаровце и Ингулцю, с плесами рибними и зверинними ловле, где гребля на Ингулце с поселением людей и с хуторищем, и на тие грунта запис имеем» [2,114] .

- «Якие же грунтовие с поселением людей и без поселения, жене з сином Яковом в сей духовной ниже описанно: Волевачевские восемь байраков, також и пасека з пчелми, сенокоси по обидва боки Цибулника и пахатное поле с поселением людей, футор, тамо ж де степное поле и тот вижеписаний грунт понад речкою Цибулником, взявши з низшой голови от жбира, где могила, и от Грузкой балки, и от малого Круглого озерца вгору до скель, где и млин мною за кошт построен, футор на Березовце з степом и сенокосами и пасеками и з бидлом, Плоский лес куплею мною набитий, на який и запис имеемо, и тамо пасек две з пчелми» [2,114] .

- «За Днепром в городку Потоку два млина: мною куплений един в трех колах, ставилом лежниковим, в Стефана Сеницкого посредку млинов, а другой крайний от места в чтирох колах з влаклом в Тимка Миколаевича, на якие и записи имеем» [2,114] .

Іван Волевач назвав п’ять спадкоємців: дружину, сина і двох доньок – одну заміжню «Зятеви же моему, а мужу Марииному, Гаврилу Коробце, дви десят кобил из жеребцев гнедим турецким, да пять коней верхових за всим убором козацким, янчарок добрих пять, панцир дощатий из щитом, а ежели що похоще, жена моя, а их матка, и болше уделит, що изволе себе» [2,114] і одну удову «А дочце Марии пять тисеч коп доброй монети грошей з двома унуками, и еи дочерми Вацкою и Ганною, и по десеть фунтов сребра, да футор зо всеми приналежимостми будучий на Шабелниках з божжим, з бидлом рогатим и овцами, пасека на Опанасовце с пчелми дочци же моей Марии» [2,115], а токож племіннику «Братаничу же моему Якиму Антоновичу пару добрих верхових коней, един сивий мастю, а другий гнедий татарский зо всею зброею, ронздчик злоцестий с каменцями, янчарок под среблом две, кобил десеть з жеребцем сивим лядским, панцир колчатий з злоцесскою мисюркою и карбаши, тисеча коп грошей» [2,115].

Старший брат Івана Антон Волевач у тестаменті названий покійним. Син Антона Яким до повноліття знаходився під опікою дядька Івана, а 1640 р. отримав батьківський спадок («А старшого опокойного брата моего, Антона, син его в опеку нам покойним вручен бил до зросту мне, якого як опекун приведши его до розуму и всю субстанцию покойного брата моего и его отца, Якиму, братаничеви своему, додержавши ву власти прилюдне вручил в року шесть сот четире десятом, на что от его, Якима братанича, и квит имею»[2,115]). У козацькому реєстрі 1649 р. Антон Волеваченко фіксується[2,114], але його місце засвідчує, що це відносно молода людина, тому ідентифікувати його з Антоном Тихоновичем не вважаємо за можливе. Це інша людина, можливо, старший син Антона, тобто Антон Антонович, який отримав батьківський спадок ще за життя останнього.

Автор заповіту вказує на чотири церкви у Чигирині [1,28] : «На церкви же, Спаскую, Пречискую, Петровскую и Николскую, на все чтире, по тисечи коп грошей, да на повиновение свещенником спаскому чигринскому отцу протопопе Пеште коп сто, пречискому, святопетровскому и николскому по три десеть коп».

Черговість переліку церков засвідчує їх вагомість на час написання тестаменту. Аналіз цієї частини дозволяє ствержувати, що з чотирьох вказаних церков Спаська була соборною[3, 6-13]. Доказом цього є той факт, що там правив службу місцевий протопіп Пешта. Відомо також, що 1638 р. на Старці присягу полякам зложили козацькі полковники Роман Пешта, Іван Боярин і Василь Сакун, «обіцюючи при тім піддати ся волї королївській і відправити від себе нереєстрових»[4,200]. Пізніше Роман Пешта став осавулом чигиринським і звинуватив Богдана Хмельницького[5,7]. шляхтич Богдан Пешта (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650) Пешти змінив на уряді хорунжого генерального Опанаса Працовкіна (1650.11.)

Прихожанин і, можливо, титор Успінської (Пречистенської згідно заповіту) Богдан Хмельницький, яка знаходилася в центральній частині міста «подле дворці гетмана»[5,3], розбудував її і вона, вірогідно, уже 1656 р. була соборною. Від неї рухалося духовенство, зустрічаючи антиохійського патріарха Макарія, там він з «одним епископом, который недавно прибыл послом от ляхов» [6,192]. Автор заповіту був прихожанином пречистенської церкви, її священик Стефан Яремійович виступив свідком і склав тестамент, алк першою серед церков він називають Спаську, а не Успінську церкву як найстарішу і соборну в 1650 р.

В переліку церков Микільська церква, яка знаходилася у замку, названа четвертою. Пізніше вона стане соборною і буде нею на час знищення міста і замку [6,192].

Петропавловська церква на південному схилі Замкової гори, згідно даних аналізованого заповіту, уже існувала 1650 р., тому гіпотеза про її побудову коштом Петра Дорошенка і те, що вона отримала назву від його імені не має сенсу [6,182]. 1650 р. Петро Дорошенко був молодою людиною і навряд чи володів достатнім впливом і матеріальними можливостями для такого кроку. Той же факт, що він був прихожанином цієї церкви незаперечний, а, відповідно, міг бути у час знаходження на урядах полковника, генерального осавула, гетьмана її титором – вірогідний.

Церква Воздвиження Чорного Хреста, яка знаходилася у південно-західній частині міста виникла після 1650 р. У заповіті Волевача вона не згадується. 1656 р. Павло Алепський зафіксував п’ять [6,183], а не чотири церкви у Чигирині, тобто ця церква була побудована протягом 1650-1656 рр.

Привертає увагу так звана санкція – заборона порушення положень документу –– «И хто би се й тестамент смел касовать, тот розсудится зо мною на втором пришествии Христовом» [6,192].

Карабарацією (звісткою про підтвержуючі знаки) є наступна частина заповіту: «К сей же духовной упросилем его млости пана Зеновия Богдана Хмелницкого, гетмана Войска Запорожского, яко своего покровенного, подпис руки и с приложене печати войсковой гетманской»[2,115]. Наявність свідків була обов’язковою «При котором писанию й правованю сей духовной моей били люде добрие и вери годние» [2,115]. У заповіті свідками перераховані священик пречистенський чигиринський Стефан Яремійович і два покозачених шляхтича Богдан Пешта і Федір Коробка, перший з яких був хоружим військовим, а другий – отаманом городовим чигринским. Коробка згадувався у реєстрі 1649 р. серед значного військового товариства [2,114-115].

Кінцевий протокол (datum) засвідчив час написання документу: «Писан сей тестамент священником пречиским Стефаном Еремеевичем року божого тисеча шесть сот пять десятого, м~ця ноябра второго»[1,28]. Місце написання визначається дотично через вказівку пречистенського священика чигиринського як Чигирин. Слово «дня» упущене переписчиками, так як сам текст дозволяє це зрозуміти.

Стосовно субскрипції збереглася лише її частина – «Богдан Хмелницкий, рука власна. /Место печати Богдана Хмелницкого/» [2,115]. Переписчики залишили поза увагою притиснені до тастементу печатки (вірогідно, вони були, бо Пешти і Коробки – шляхтичі) і підписи.

Таким чином, заповіт має виключне значення для історії Чигирина – столиці козацької України.

Джерела та література:

  1. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту. – К.: Наукова думка, 1995. – С. 27 – 28.
  2. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, д. 11437, арк. 114.
  3. Кілессо С. Чигирин – гетьманська столиця // Київська старовина. – 1995. – № 5. – С.6–13.
  4. Див. «План міста Чигирина»: Матвіїшин Я. Живописні плани трьох українських замків-фортець з XVII ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне картознавство України: Зб. наук. праць. - Л.; К.; Нью-Йорк, 2004. - С. 200.
  5. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 7.
  6. Алеппский П. Путешествие антиохтийского патріарха Макария в Россию в половине ХVІІ веке. – М., 1898. - С. 192.


© Музей Гетьманства 2018. Всіх прав застережено. Копіювання матеріалів сайту заборонено.